“Тихий геноцид” українців триває…

Своїм голосуванням по ”соціальних законопроектах” 13-16 квітня 2010 року Верховна Рада прирекла українську націю на продовження вимирання…

Нас меншає з кожним днем. Станом на 01 січня 2010 року за даними Держкомстату України кількість населення країни скоротилася до приблизно 45 млн. 940 тис. осіб, з них постійного населення – лише 45 млн. 760 тис.

Нагадаю, що своєї максимальної чисельності населення України сягнуло в 1993 році, коли воно досягло 52,2 мільйони осіб. З того часу (за 17 років!) країна втратила 12 % населення. Враховуючи ж той факт, що багато наших співвітчизників давно вже нелегально живуть у Західній Европі й Російській Федерації (не втрачаючи формальної ”прописки” на Україні) ситуація постає ще далеко страшнішою…

“Тихий геноцид” сьогодення не має кричущо жорстокої форми голодоморів 1921-23, 1932-33 та 1946-47 років: трупів померлих не видно на вулицях жодного з наших міст чи сіл.  Проте, за своїми наслідками для української нації він цілком надається до порівняння зі страшними трагедіями ХХ сторіччя. Принаймні, за чисельністю населення країна стрімко рухається до статистичних показників року смерті Сталіна.
Причина такого становища – постійне перевищення смертності над народжуваністю, спричинене винятково низьким рівнем народжуваності, що відноситься до найнижчих на Европейському континенті.

Ще раз підкреслю: смертність, особливо смертність чоловіків, лишається в нас ненормально високою для европейської країни. Проте, справа не в ній. Маючи коефіцієнт народжуваності, що коливається в межах 1-1,5 дитини на жінку дітородного віку (при необхідному для ”простого” відтворення показнику щонайменше населення 2,1) ми просто приречені вимирати.

І дозволю собі сказати гранично прямо й відверто: така ситуація є прямим наслідком свідомої соціальної політики держави, яка цинічно називає себе українською.

Розгляньмо цифри. Офіційна мінімальна заробітна плата в Україні станом на квітень 2010 становить 884 гривні. Середня заробітна плата у березні, за даними Держкомстату, склала 2109 гривень.

Доходи громадян, котрі хоч і є меншими від “прожиткового мінімуму”, але більшими від такої, що давно втратила будь-який зв’язок з реальністю, суми в 170 грн. за специфічною людожерською логікою “української” держави оподатковуються податком на доходи громадян за ставкою 15 відсотків. Ще 2 % від суми сукупного оподатковуваного доходу працівника при виплаті йому зарплати утримується в Пенсійний фонд. Від 0,5 до 1 % суми зарплати справляється як  обов’язковий внесок на загальнообов’язкове державне соціальне страхування у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності. 0,6 % – як аналогічний внесок на загальнообов’язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття.

Отже, із суми сплаченої роботодавцем зарплати в 2109 грн. для перетворення її на ”реальну готівку” треба відняти в середньому хоча б 380 гривень на подоходний податок і внески з пенсійного та соціального страхування (наполегливе неврахування чого саме й робить офіційну статистику оплати праці незрозумілим для більшості людей чином ”якось красивішою” від реального життя).

Заробітну плату, що виплачується ”в конвертах” будемо вважати умовно врівноваженою методом розрахунку ”середньої зарплати” як ”середньої температури по палаті”: коли 15-20 тис. грн. менеджменту ”середньої ланки” та 100-300 тис. грн. VIPів механічно зсумовуються з 1,5-2,5 тис. грн. простих ”роботяг”. (Робимо так для того, щоб не ”загрузнути” в методологічній дискусії навколо різних оцінок рівню ”тінізації” економіки України, що коливаються в межах від 30 до 70 відсотків.)

Виходить, що ”середня” молода українська сім’я з двох працюючих має у своєму розпорядженні реальний дохід десь в обсязі 3450 грн. на місяць. Як же це співвідноситься з об’єктивними потребами членів родини?
Законодавчо встановлений ”прожитковий мінімум” у квітні становить 884 гривні для людини працездатного віку, 917 гривень – для школярів, 767 гривень – для дошкільнят. У той же час, за офіційним повідомленням Мінпраці України від 20 квітня ц. р. фактичний розмір прожиткового мінімуму у цінах березня для дітей віком до 6 років становив 834 грн., для дітей віком від 6 до 18 років – 1063 грн., для працездатних осіб – 977 грн.

За оцінкою фахівців Федерації профспілок України норми, закладені в офіційний прожитковому мінімумі для громадян України, нижчі за фізіологічні, а набір непродовольчих товарів взагалі не забезпечує багатьох потреб сучасної людини. Зокрема, величина прожиткового мінімуму не враховує низку життєво необхідних витрат: на будівництво чи купівлю житла або одержання його у найм, на освіту, оздоровлення, утримання дітей у дошкільних навчальних закладах, платні медичні послуги тощо.

Проте, навіть беручи за основу навіть явно занижені різними прийомами ”офіційні показники” можна легко підрахувати: СЕРЕДНЯ українська родина з двох працюючих осіб та однієї дитини шкільного віку стоїть НА МЕЖІ МАЛОЗАБЕЗПЕЧЕНОСТІ: її сукупний дохід лише приблизно на 15 % перевищує сумарний розмір прожиткового мінімуму членів сім’ї…

Що ж станеться з СЕРЕДНЬОЮ українською родиною, в якій до однієї дитини-школяра додасться друга – дошкільня? За статистикою, середня заробітна плата жінки на Україні становить близько ¾ від зарплати чоловіка. Отже, будемо вважати, що з наших 3450 гривень доходу молодої сім’ї на матір припадало десь 1470 грн. Внаслідок виходу в ”декретну відпустку” дохід матері знизиться з цієї цифри десь на 210 гривень. Відповідно, загальний дохід сім’ї впаде з 3450 грн. до 3240 грн. А потреба в грошах, для того щоб ”звести кінці з кінцями” на рівні абсолютного МІНІМУМУ, навпаки зросте з 3017 грн. до 3851 грн!

У підсумку маємо ”ЗАЛІЗОБЕТОННИЙ ФАКТ”: НАРОДЖЕННЯ ДРУГОЇ ДИТИНИ НЕМИНУЧЕ ”ВИКИДАЄ” СЕРЕДНЮ УКРАЇНСЬКУ РОДИНУ ЗА ”МЕЖУ БІДНОСТІ”. Друга дитина – це ”розкіш”, на яку більшість українців сьогодні елементарно не може собі дозволити!
Як все це співвідноситься з політикою держави? Цілком логічно, що ”критично важливим” завданням державної соціальної політики, яка претендує на назву ”національної”, є збереження фізичного виживання нації шляхом недопущення скочування її членів до стану ”абсолютного жебрацтва”. Передусім, повинно йтися про те, що забезпечуючи просте фізичне відтворення самих себе українці не мали б потрапляти до категорії ”жебраків”!

Отже, ”задача № 1” ясна, проте підходи до її вирішення, цілком закономірно, у різних політичних сил можуть відрізнятись.
Своє бачення способу розв’язання проблеми представив у вигляді окремого законопроекту колишній Міністр праці та соціальної політики, потім народний депутат, а нині – Чернівецький губернатор Михайло Папієв. Ще 23 січня 2008 (!) року він подав до Верховної Ради законопроект, зареєстрований за № 1416 – “Проект Закону про внесення змін до статей 5 та 8 Закону України “Про державну соціальну допомогу малозабезпеченим сім’ям” (щодо допомоги на рівні прожиткового мінімуму)”. Законопроект, викладений на одній сторінці, пропонував просту “до елементарного” річ: виплачувати “малозабезпеченим сім’ям” (тобто тим, чиї доходи не досягають пресловутого “прожиткового мінімуму”) державну матеріальну допомогу в розмірі, який дозволяв би їм бодай на цей мінімум вийти. У нашому з вами випадку (не враховуючи можливості протиправного “вихолощення” змісту закону невідповідними йому підзаконними актами) молода сім’я, після народження другої дитини, отримала б близько 610 гривень додаткової державної допомоги, що дозволило б їй формально перейти з категорії “жебраків” у просто “бідняки”.

Цікавою є доля цього законопроекту. Всупереч Регламенту ВРУ, який передбачає необхідність проголосувати будь-який законопроект “у першому читанні” протягом, як максимум, півроку з моменту його внесення у Парламент, даний не найбільш очевидно актуальний на думку більшості депутатів документ був прийнятий у першому читанні лише 09 лютого 2010 року! Воно й зрозуміло, адже на відміну від БІЛЬШОСТІ українців наші “народні обранці” від небезпеки потрапляння у категорію жебраків явно не потерпають… Тоді (тобто трохи більше двох місяців тому) за нього проголосували: 148 з 172 представників фракції Партії регіонів, 113 зі 153 БЮТівців, аж 22 з 71 “нашоукраїнця”, а також усі комуністи та члени фракції “Блоку Литвина” – всього 330 осіб! “Конституційна більшість”, та ще й із запасом!

Проте, минули зазначені два місяці, а разом з ними – й президентські вибори, і сталася “дивовижна метаморфоза”: в “другому читанні” даний законопроект був провалений, набравши лише 204 голоси… Як розподілилися голоси “за” тепер? 142 голоси – від нині вже опозиційного БЮТ, 44 (рівно вдвічі більше, ніж минулого разу) – від “Нашої України” – “Народної самооборони”, лише 16 (!) – від КПУ, ОДИН голос – від фракції “Блоку Литвина” та НУЛЬ – від однопартійців М.Папієва з Партії регіонів!

Отож, ТИХИЙ ГЕНОЦИД УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІЇ ТРИВАЄ…
Прізвища депутатів-“геноцидщиків” можна подивитися тут:
http://gska2.rada.gov.ua/pls/radac_gs09/g_zak_list_n?word=1416

Тримаймось, і ми це переживемо…

Олексій КЛЯШТОРНИЙ,
Голова ЦКК ВП
“Народна солідарність”

Advertisements

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s